Маруся залишилася зовсім одна. Ніхто з родичів не захотів взяти до себе вже досить доросле дівчинку. Марусі недавно виповнилося тринадцять. Все хитали головами, цокали і шкодували дівчинку, дарували їй шоколадки, але забрати до себе не захотіли.
Сестра мами, тітка Марина сказала, що у неї самої двоє спиногризів, куди їй ще й третю. Двоюрідна тітка Люба, до якої вони з батьками їздили в гості і завжди допомагали чим могли, теж не взяла дівчинку до себе. Чому не пояснила. Брат Папи жив на півночі і можливо не знав, що брата більше немає.
Нові подружки потягли Марусю показувати побут, де їдальня, де кімната відпочинку, де бібліотека. Вони не питали де її батьки і це було добре, тому що Маруся не готова була відповідати на це питання. Кожен раз рот зрадницьки кривився, голос починав тремтіти і з очей самі собою текли сльози.
Трохи пізніше прийшла вихователь Інна Іванівна і повела дівчинку в їдальню, так як обід вже пройшов, а вона була голодна.
Пройшов місяць, Маруся звикла до розпорядку в притулку, він навіть почав їй подобатися і їм іноді дозволяли одним погуляти по місту. Ночами Маруся почала спати і майже перестала плакати в подушку по мамі з татом.
Одного разу старші дівчатка стали дражнити її.
— Тебе родичі кинули, тому що ти страшна, ха, ха , ха!
— Це не правда, — заплакала Маруся.
— Вони загинули.
— Вони від тебе втекли, щоб тебе не бачити, — сміялися дівчинки.
— Ні, вони загинули, розбилися на машині, — кричала Маруся.
Далі вона почала плакати сильніше, потім раптом настала темрява.
Прокинулась Маруся в кімнаті на ліжку, біля неї сиділа медсестра, і одна з сусідок по кімнаті.
— Прокинулась? Що-небудь болить? — запитала медсестра.
— У голові паморочиться, — прошепотіла Маруся.
— Ну, це не дивно, ти головою сильно вдарилася, коли свідомість втратила, — ласкаво погладила її по голові жінка.
— Я пам’ятаю, що плакав, — сказала дівчинка.
— Лежи, не вставай, інакше може гірше стати, — сказала медсестра і пішла.
Пізно ввечері в кімнату до Марусі прийшли ті самі дівчатка, які сміялися над нею.
— Вибач нас, ми хотіли пожартувати, ми не думали, що ти ось так, — винувато сказала одна з них.
— Нічого, — прошепотіла Маруся.
— Тебе як звуть? — запитала інша дівчинка.
— Маруся.
— Ти нас пробачиш? Ми правда не хотіли так сильно тебе кривдити, ми не знали про твоїх батьків, просто кричали, — сказала перша дівчинка.
— Так. я вас пробачила, — сказала Маруся.
Через три дні Марусі стало краще, їй дозволили вставати з ліжка. Вона відразу ж пішла в бібліотеку, щоб посидіти там і почитати книгу.
В цей же час зайшла дівчинка, яка приходила вибачатися.
— Привіт, у мене для тебе сюрприз, — сказала вона.
— Який? — запитала Маруся.
-Я підгляділа в твоєму особистому справі, що у тебе є дядько і його адреса. Ми з дівчатами написали йому листа і він відповів, що не знав про трагедію з братом і що як зможе швидше приїде і забере тебе з притулку.
— Правда? Дядя Міша за мною приїде? — зраділа Маруся.
— Так! — посміхнулася їй дівчинка.
Дні Маруся тепер були скрашени очікуванням приїзду дядька. Одного разу, після сніданку, в кімнату зайшла вихователь і сказала.
— Маруся, до тебе прийшли.
— Хто?
— Підемо, сама побачиш! — не стала розкривати секрет вихователь.
Маруся здалеку впізнала свого улюбленого дядька.
З криком «Мишка!» вона кинулася йому на шию. Він обняв дівчинку, притиснув її до себе, потім відсторонив подивився на неї.
— Яка ж ти велика стала, Маруська! — захоплено промовив він.
— Біжи, збирай речі, ти їдеш зі мною.
Маруся кулею побігла в кімнату, зібрала нехитрі пожитки, розцілувалася з сусідками по кімнаті. Побігла до дядька. На півдорозі, щось згадала і побігла в кімнату до старшим дівчаткам.
— Спасибі тобі! — обняла вона свою колишню кривдницю.
— Їдеш? — кивнула на сумку дівчинка.
— Так, за мною дядько приїхав, — радісно сказала Маруся і ще раз обняла дівчинку.
Маруся поїхала з дядьком жити на Північ, там у нього була дружина і дочка, які дуже тепло прийняли дівчинку. А документи він оформив на удочеріння поштою.