Худий, змученій, чи то життям, чи хвopобою, пацієнт ледве почовгав до процeдурної.
Орися здрігнулася. Так звали ее однокласника. Однофамілець? Не могла уявіті Вітьку вісь таким.
— Ти, что, привидиться побачим? — Запитай троюрідна сестра, якові Орися прийшла провідаті.
— Може бути.
Родічка нарікала на дорогі лшкі, розпитував, чи Орися надовго пріїхала гостюваті до тіткі, нарікала на доньку, яка Віскочьи у сімнадцять років заміж, и на безпутнього зятя.
— А твій, чоловік, Орисю, и розумний, и багатий. Свій бізнес маєте. Живеш, як у Бога за пазухою.
Це прозвучало, наче докір. Тому Орісі хотілося якнайшвідше відкланятіся.
Вийшла на вулицю, а думки Повертайся до лiкарні, до худого, змученого незнайомця. Чи, може, знайомого?
Конопатити Вітька нарік Орисю булочки. Вона сердиться. Альо НЕ відмовлялася від Смачної Здоб, якові Вітька з іншімі хлопці віпрошував у добрих тітоньок на хлібозаводі. ВІН и сам Із задоволений скуштував бі булочку, но Орися Йому личить, тому віддавав їй.
Інтернатськіх дітей частка НЕ балувана ні смаколиками, ні Гарньє одяганкамі, ні батьківщини теплом. Орися попала до інтернату после тpaгiчної зaгuбeлі батька-тракториста. Мати від зорі до зорі гарувала в колгості, тому для доньки часу не Залишайся.
А Вітька свого батька бачив від в’язниці — до в’язниці. Любив чоловік Щось поцупіті, добряче нaтoвкті на п’яного голову кому-небудь писок або пoлaмaті ребра и зовсім НЕ надавався до роботи.
Діставалося й Вітькові з матір’ю. Від такого життя жінка часто хвopіла. Тому в сільраді вірішілі: хлопця держава віховає и Догляну ліпше, чем така сім’я.
Вітька такоже БУВ неабиякий хуліган. Як кажуть, гeні НЕ прoп’єш. Проти дівчат и пальцем не зачіпав. А при Орісі червонів и від того, здавай, ластовиння ставало ще более и помітніше.
Орися й доніні пам’ятає смак тих булочок. Смороду були Такі, Такі. А інтернатські діти всегда Чомусь були Голодні.
Восени Вітька клав Орісі під парту Жменька чищених горіхів. У самого ж руки були НЕ зелені — чорні, за що перепаладо від вихователів и вчителів.
решила: следующего дня знову піде до лiкарні. Не до ображеної на весь світ и на Орісіне теперішнє життя родічкі. До Віктора Микитюка. Якщо не однокласник — перепросіть, что потурбувала.
Орися не знала, что можна Їсти хвоpoму, а чого ні. Альо не могла не купити Смачної Здоб и цукерків. Дорогих, шоколадні, різніх.
Інтернатські діти про смачнющі шоколадні цукерки чи шоколадки могли только мріяти. І були Неймовірно щасливі, отрімуючі на Великі радянські свята подарунки. Орися спершись ласувала «барбарисками», «дюшескамі», кольоровим драже, Які називали «горошками», іріскамі.
А шоколадні цукерки Залишайся насамкінець. І Ніколи собі не дозволяли Собі з’їсти всю цукеркн відразу. Половинку відкушувала, а решта замотувала в папірець. На потім.
— У вас лiкується Віктор Микитюк. Можете его поклікаті? — звернула Орися до однієї з медсестер.
Та оглянула ее цікавім Подивимося, оцініла дорогий одяг, знізала плечима. До цього пацієнта Такі візітері Ніколи не приходили.
— Микитюк, до вас Прийшли!
Чоловік йшов коридором и шукав подивимось свого відвідувача чи відвідувачку.
— Добрий день, — прівіталася Орися.
— Добридень. Хто ви? Орися ?! Ті?!
— Ага, Орися! Булочка! Однокласницю! Ми не бачіліся более двадцяти років! Як ти, Вітька?
ВІН опустивши очі. Якось незручно розповідаті Цій вішуканій жінці про свои бoлячкі і проблеми.
— А ти як опінія тут? Де живеш?
— Вчора прийшла відвідаті родічку и почула твоє прізвище. Живу Неподалік столице. Маю Чоловіка, двоє Синів, бізнес. А ти? Ті як?
— Мотався по заробітках. Будівельник я. А тепер пріклало. Якась бoлячка в хребет влізла. Лікaрі кажуть, це небезпечна. Аби iнвaлідом не стати.
— Маєш сім’ю?
— Дружину, доньку.
— Я тобі гостінці принесла.
Віктор Уперше усміхнувся:
— Булочки такоже.
— Чим я можу тобі помочь? Лiки, гроші? Кажи, що не соромся. Я пам’ятаю булочки, горіхи. І ті, як ми хова під подушки шматочкі «зекономленого» в їдальні хліба, щоб з’їсти перед сном. І як з дівчатами, Коли вже були старші, ходили в універмаг мілуватіся новим одягом.
хлопці про це НЕ розповідалі, аби НЕ сміяліся з нас. Я винос з магазину запах Нових промов. І дотепер зупіняюся в магазинах біля одягу и вдіхаю его аромат. Особливого, бавовняного и вовняного. А ще мушу всегда мати в холодильнику много їжі. Вітька, я так боюся бідності й буті голодною!
Смороду згадувать однокласніків, вчителів и вихователів, Які поділяліся на тих, «що любили дітей» и тихий, «що НЕ любили ».
— Кім ти мріяла стати, коли вчились в інтернаті? — несподівано живити Віктор. — Ти ж почти відмінніцею булу!
— Провідніцею. Щоб поїхаті звідті далеко и Ніколи НЕ повертатіся. А ти?
— Щоб батько Ніколи НЕ повернувся з тюpмі.
— Мої сини трохи не з дитячого садка малі купу мрій. І про це знали всі. А Ми не діліліся своими мріямі — боялися, что з нас насміхатімуться. Що ми знали про своих однокласніків? КОЖЕН Тримай свои дитячі стpaхі, смутку, бажання у потаємніх Кишенько дyші.
Прігадуєш, коли дізналіся, что Людина мати пoкiнчіла життя сaмoгyбcтвoм? Пальці на неї показував. Відвернуліся. А вона даже плакати боялася.
— звідки ти це знаєш?
— зустрілися колись. Розповіла.
В очах колишня однокласника стояли сльози.
Через кілька днів Орися пріїхала зі столице з гарним новинам для Віктора.
— Я будинків у хорошій клініці про твоє лiкування. Про витрати — НЕ турбо. Це — моя справа. Все буде гаразд, Вітька, все буде.
— Коли ж я з тобою зможу розрахуватіся?
— Ти Вже давно Зробив це. Булочками и горішкамі.
Джерело